ЛОГІЧНОГО АНАЛІЗУ ФІЛОСОФІЯ

ЛОГІЧНОГО АНАЛІЗУ ФІЛОСОФІЯ - течія в сучасній аналітичній філософії, яка вбачає єдину мету і метод філософії в логічному аналізі мови науки засобами логіки математичної. Л. а. ф. об'єднує вчених різних філософських спрямувань. Завдання логічного аналізу представники цієї течії вбачають у побудові штучних мов-моделей як засобів реконструкції природних мов (у т.ч. "мов науки"). Л. а. ф. виниклав пер. чверті XX ст З. асновником її був Рассел, який висунув ідею про те, що логічний аналіз відкриває можливості розв'язувати філософські питання і методологічні проблеми науки на засадах нової, логічно досконалої мови. Оскільки універсальною мовою науки вважалася мова математики, то пошуки досконалої, логічно надійної математичної символіки стали основою досліджень представників Л. а. ф. Будьяку філософську проблему вони прагнули розв'язати шляхом її коректного переформулювання, тобто перекладу "досконалою мовою науки". Якщо переклад не вдавалося здійснити, проблему оголошували псевдопроблемою. Ідеї Л. а. ф. розвинув Вітгениїтайн (див. логічний атомізм). Суб'єктивістський характер Л. а. ф. найповніше виявився у програмі Віденського гуртка. Пізніше до Л. а. ф. прилучилися Львівсько-варшавська логіко-філософська школа, представники логічного емпіризму, неопрагматики та інші, які в галузях логічної семантики, логіки імовірностей, логіки модальної досягли певних успіхів.

див. логічного аналізу філософія

АНАЛІТИЧНА ФІЛОСОФІЯ - два пов'язані між собою напрями у філософії: логічний позитивізм та, як його суттєво видозмінене продовження, - лінгвістична філософія. Лінгвістичну філософію можна розглядати як певне відгалуження від логічного позитивізму, оскільки після її появи деякі з логічних позитивістів залишалися вірними основному духові логічного позитивізму. Хронологічні межі А.ф. - поч. 20-х - 60-ті рр. XX ст. У ширшому та вільнішому значенні висловом "А. ф." позначають таку тенденцію сучасної філософії, в якій існує підвищена увага до способу висловлювання думки, до аналізу та уточнення значень і смислів. Одним із перших джерел логічного позитивізму стали філософські праці Рассела "Наше знання зовнішнього світу" та "Філософія логічного атомізму". Рассел, заперечивши ідеалістичну онтологію Вредлі (духовна єдність буття), прийняв плюралістичну онтологію: першоелементами всього існуючого в його онтології є різнорідні види буття - такі, як ознаки та відношення. Ці першоелементи доступні досліднику у вигляді "фактів": Рассел не вважав їх ні ідеальними (суб'єктивними), ні матеріальними, а нейтральними. Тому свою концепцію він називав також терміном "нейтральний монізм". Другим засновником ідей логічного позитивізму був Вітгенштайн, який у 1921 р. опублікував "Логіко-філософський трактат", що став своєрідною програмою для логічного позитивізму. Висловом "логічний позитивізм" у його вузькому значенні позначають філософію Віденського гуртка, який виник у Відні на поч. 1920-х рр., і до якого входили Карная, Шлік, Нейрат, Фейгл та Вайсман. Висловом "лінгвістична філософія" позначають досить широкий філософський рух, започаткований у 30-х рр., основними центрами якого стали Кембридж та Оксфорд. Лінгвістичну філософію переважно важають варіантом А.ф. (хоча іноді її протиставляють А.ф., звужуючи поняття останньої до традиції логічного позитивізму). Засновником лінгвістичної філософії вважають "пізнього" Вітгенштайна, який переглянув свою філософську концепцію, сформульовану в "Логіко-філософському трактаті", і обґрунтував принципово відмінну від попередньої філософську концепцію. У розробці своїх нових ідей він зазнав деякого впливу "неореалізму" Мура, що ґрунтувався на реабілітації "здорового глузду". У цій праці зазнає принципового перегляду теорія значення і ставлення до повсякденної мови. Суть нової концепції полягала в тому, що значення не є предметом (як було прийнято в концепції іменування), а способом застосування висловів. Вітгенштайн, розрізняючи (слідом за Сосюром) мову і мовлення, показував це на прикладі гри в шахи: правила гри в шахи - це мова, а ті партії, які розігрують гравці, - мовлення. Звичайно, самі правила виникли в процесі гри і в результаті домовленості щодо правил використання фігур, але позаяк вони виникли, то з'явилася й різниця між самими правилами і їх використанням. Розуміння значення як способу застосування означало принципову зміну у філософській семантиці - перехід від т. зв. "реалістичної" семантики до прагматичної. У семіотиці прагматика, таким чином, мала включати також семантику. З цього погляду відкидалися деякі з принципів логічного позитивізму - передусім емпіричний фундаменталізм разом з принципом емпіричної верифікації. Метафізика та філософія ставали одним із можливих видів мовних ігор. Звичайна мова відтак більше не оцінювалась як недосконала (у порівнянні з штучною символічною мовою, пристосованою для логіки і математики). Оскільки первинною мовою була безперечно звичайна мова (адже штучні спеціальні мови виникли на її основі), то шляхом для з'ясування значення тих чи тих термінів може бути з'ясування тих первинних значень повсякденної мови, на основі яких був введений певний термін. Значення того чи того терміна потрібно розглядати з погляду історії його використання. Це пояснює те місце, яке в лінгвістичній філософії зайняла повсякденна мова та аналіз повсякденного застосування висловів для виявлення (часто прихованих, неусвідомлених) значень. Тому лінгвістична філософія має ще іншу паралельну назву - "філософія звичайної мови".

АНАЛІТИЧНІ і СИНТЕТИЧНІ СУДЖЕННЯ - класи суджень, які відрізняються один від одного способом встановлення їх істинності: істинність аналітичних суджень встановлюється за допомогою суто логічного аналізу термінів, які входять в судження; істинність синтетичних суджень встановлюється шляхом звернення до позалогічних міркувань, зокрема, до емпіричного досвіду. Поділ на А. і С. с. сягає своїми витоками філософії Ляйбніца, який виділяє два види істин - "істини розуму" та "істини факту". Для перевірки "істин розуму" достатньо закону суперечності; для перевірки "істин факту" необхідно також застосування закону достатньої підстави. Самі терміни "А. і С. с." введені Кантом, який дав їх чітке формулювання, пов'язавши з поняттями апріорі та апостеріорі. За Кантом, аналітичні судження - це судження апріорі, оскільки у них логічний предикат міститься у логічному суб'єкті. Синтетичні судження можуть бути як апріорними, так і апостеріорними. Синтетичні апостеріорні судження - судження, в яких знання про суб'єкт розширюються шляхом звернення до досвіду. Поряд з синтетичними апостеріорними судженнями Кант виділяє особливий клас суджень - синтетичні апріорні судження, які не залежать від досвіду, але разом з тим логічний предикат не міститься у логічному суб'єкті. Саме ці судження - типу "все, що відбувається, має свою причину", - є, за Кантом, особливими принципами теоретичних наук, які обумовлюють саму їх можливість. Проблема А. і С. с. набула особливої гостроти у 20-ті рр. у філософії неопозитивізму, прихильники якого вважають А. і С. с. взаємовиключаючими класами "речень мови науки". Аналітичні судження мають конвенційну природу, оскільки не містять ніякої інформації про навколишній світ, а встановлення їх істинності ґрунтується на довільно встановлених правилах мови. Синтетичні судження тлумачаться неопозитивізмом як змістові твердження про світ, істинність яких встановлюється в межах певного "мовного каркасу" шляхом звернення до емпіричних фактів за допомогою процедури верифікації. Такого розуміння А. і С. с. дотримуються Шлік, Франк, Нейрат та Карнап. Останній зробив великий внесок у розробку неопозитивістської програми - піддати все наявне знання критичному аналізу з позицій вимог принципу верифікації, згідно з яким будь-яке науково осмислене твердження може бути зведене до сукупності протокольних речень, які фіксують дані чистого досвіду, та створити універсальну мову науки. Проте уже в 50-ті рр. неопозитивістська програма розрізнення А. і С. с. зазнала краху, оскільки виявилась неможливість повною мірою формалізувати мову науки А. мер. філософ Куайн, який на початку своєї творчості поділяв точку зору неопозитивізму на А. і С. с., згодом обґрунтував неможливість чіткого розрізнення цих двох видів суджень. Куайн наполягав на тому, що хоча аналітичні судження і можна організувати у строгі системи (математика, логіка), але вони не відносяться до чіткої логіки. Так, аналітичне судження "кожний холостяк є нежонатим" не збігається з чисто логічним судженням "кожне х є х", оскільки істинність останнього обумовлена тим, що х нічого не означає, в той час як істинність першого залежить від значення термінів, які в нього входять. А значення термінів встановлюється в межах певної онтології, перевага якої визначається прагматичними мотивами. Таким чином Куайн переосмислив проблему А. і С. с. з точки зору прагматизму і запропонував її вирішення як своєрідний синтез прагматизму, сучасної логіки і аналітичної філософії.

ФІЛОСОФІЯ ( від грецьк. φιλοσοφία - любов до мудрості) - особливий різновид духовної культури, призначення якого полягає в осмисленні основ природного і соціального світу, формоутворень культури і пізнання, людини та її сутності. Наслідком цього осмислення є формування в сфері суспільної свідомості системи засадничих поглядів і світоглядних переконань, узагальнених уявлень і концептуальних побудов про сутність і граничні проблеми буття, людську присутність у ньому, можливості його осягнення людським розумом. Необхідність філософського осмислення світу закорінена в самій природі людської життєдіяльності, в постійній потребі трансляції людського досвіду та самоутвердження особистості, пошуку цілеспрямовуючих ідей. У духовному житті суспільства філософська культура, виконуючи притаманні їй функції, набирає ряду іпостасей. За своїм основним змістом Ф. відіграє роль світогляду і, як така, дає концептуальний вираз людського світовідношення - світовідчуття, світосприймання та світорозуміння, відношення мислення і буття, духовного і матеріального. Ф. націлена на вироблення системи ідей, які виражають певне ставлення людини до соціальної та олюдненої природної дійсності, духовного життя і тим самим визначають сукупність вихідних орієнтирів, що зумовлюють програму суспільної поведінки людини В. цьому відношенні Ф. покликана створити концептуальну основу для становлення і розвитку системи життєвих цінностей та ідеалів. Світоглядні ідеї та гуманістичні ідеали формуються в усіх сферах духовно-практичного освоєння дійсності - міфології, релігії, мистецтва, літератури, публіцистики, моралі, політики, буденної свідомості тощо. Проте від інших форм світогляду, зокрема міфології та релігії, які спираються на вірування та фантастичні уявлення про світ і людське буття, від буденного світогляду, що визначається традиціями і безпосереднім життєвим досвідом, від художніх форм світогляду, що ґрунтуються на чуттєво-образному зображенні дійсності, філософія відрізняється тим, що будує свою картину світу і місце людини в ньому на основі теоретичного осмислення суспільно-історичного досвіду, надбань культури та здобутків наукового пізнання, використовуючи раціонально-понятійні форми побудови світоглядних систем і логічні способи їх обґрунтування. Тим самим Ф. виробляє духовні передумови та логічні критерії свідомого пошуку і вибору розумної, найбільш придатної для практичних потреб системи світоглядних ідей і переконань. Для Ф. як світоглядної системи та системи суспільних цінностей характерні риси духовно-практичного освоєння дійсності, що робить її однією із форм суспільної свідомості і зближує з мистецтвом. Ф. як раціонально-понятійна і логічно обґрунтована побудова наділена рисами теоретичного освоєння дійсності, що надає їй статусу науки. Однак Ф. є особливою наукою. Вона виконує специфічні пізнавальні функції, що їх не бере на себе жодна з природничих чи соціогуманітарних наук або сукупність конкретно-наукового знання в цілому Я. к кожна наука Ф. має свій власний предмет і метод дослідження, властиве їйг специфічне знання. Предмет філософського дослідження окреслює коло загальнозначущих проблем, що хвилюють людство в конкретно-історичних умовах суспільного буття і потребують свого з'ясування та обґрунтованого розв'язання. Стрижневими серед них є проблеми істини, краси, добра і свободи та шляхів їх досягнення. В їх контексті Ф. розмірковує над питаннями про минуле, теперішнє і прийдешнє, про людську долю, життя і смерть, про вічність і швидкоплинність, про людський розум, його можливості і границі, про людську діяльність і цілепокладання, правду і справедливість, моральність і доброчинність, людяність (гуманність) і толерантність, волю і стражденність, приниженість і самоствердження, про мету і сенс людського життя, про щастя і шляхи його досягнення. Ці проблеми є наскрізними для всього людства, проходять через усю його історію і отримали назву "вічних проблем". Проте кожна історична епоха і досягнутий рівень людського пізнання ставлять, трактують і розв'язують "вічні проблеми" по-своєму, завдяки чому Ф. виступає своєрідним індикатором того, чим живе, чим стурбоване і про що мріє людство, які тенденції, сили і механізми його рухають. Це дало підстави нім. філософові Гегелю образно визначити Ф. як епоху, схоплену думкою. Істотними рисами філософського методу є умоглядність і раціональність, застосування засобів чистого розуму для усвідомлення і концептуального відтворення об'єктивної реальності. До основних з них належить аналіз і синтез, дедукція і індукція, порівняння і аналогія, абстрагування і узагальнення, сходження від абстрактного до конкретного. Особливість філософського методу полягає ще й у тім, що він застосовується до пізнання природної і соціальної реальності не безпосередньо, а опосередковано. Вихідним матеріалом для філософського осмислення виступають багатоманітне формоутворення матеріальної і духовної культури, історія їх розвитку і актуальне функціювання, найважливіші досягнення природничих і соціогуманітарних наук З. цього боку філософія набирає іпостасі умоглядної рефлексії, роздумів, розмірковувань над усім багатством сукупного суспільно-історичного досвіду людства, виступає самосвідомістю культури, критичним переосмисленням ідеалів і цінностей, що склалися. Філософське знання, що продукується в процесі філософської рефлексії, виражається через систему філософських категорій і понять, що означають фундаментальні властивості буття, способи його людського членування і пізнання. Особливістю філософських категорій і понять є їхня гранична всезагальність, що надає їм характеру універсалій. Цим зумовлена та обставина, що їх зміст найчастіше визначається через альтернативні протиставлення і утворення парних концептуальних структур: матерія і дух, рух і спокій, причина і наслідок, суб'єкт і об'єкт, істина і омана, краса і потворність, добро і зло, свобода і неволя тощо. Нерідко філософське знання формується у вигляді філософських систем і вчень, які з певних світоглядних, пізнавальних і методологічних позицій дають витлумачення і розв'язання висунутих проблем. На відміну від природничих і соціогуманітарних наук, які намагаються із своїх положень максимально усунути суб'єктивний момент і відобразити об'єкт таким, яким він є самим по собі, безвідносно до суб'єкта, Ф. в основу своїх теорій покладає відношення суб'єкта до об'єкта, свідомо включає в свої побудови людський, оцінювальний момент, розглядає дійсність і людину в ній не лише з погляду сущого, а й належного, враховуючи людські цілі і проекції буття в майбутнє. При цьому Ф. не просто сприймає готові результати пізнання та факти формоутворень культури, а й досліджує шляхи виникнення їх, виявляє приховані смисли та тенденції розвитку людського буття, усвідомлює суперечності і потреби пізнання та практики, насамперед у галузі методу мислення і практичної діяльності, вдосконалення категоріального апарату Т. им самим Ф. набирає функції загальної методології. Це не означає, що Ф. претендує на роль наднауки чи науки наук або що вона володіє універсальною методою, яка безпосередньо відкриває істину. Свою загальнометодологічну функцію Ф. виконує тим, що, будучи умоглядним витвором і раціональною реконструкцією теоретичного та духовнопрактичного освоєння світу, створює загальне культурно-смислове, інтелектуальне поле і формує адекватний йому концептуальний лад мислення. Цим спонукає і скеровує пошук, постановку і розв'язання пізнавальних і практичних проблем. Особливо важливу методологічну роль відіграє Ф. на переломних етапах суспільного розвитку і наукового пізнання, коли філософські узагальнення залишаються чи не єдиними орієнтирами, які дозволяють організувати і спрямувати пошук. Оскільки філософське знання і його теоретичні побудови не мають свого прямого експериментального забезпечення, вимога істинності щодо них не має повсюдного застосування. Вони далеко не завжди можуть бути перевірені на предмет істинності чи хибності. Пізнавальна значимість філософського знання нерідко оцінюється за його здатністю пробуджувати свідомість та будити думку, за його аналітико-синтетичними можливостями чи методологічною продуктивністю. Відомо, наприклад, що філософія Маха була методологічною опорою Ейнштейнові при створенні спеціальної і загальної теорії відносності в період кризи в фізиці в кін. XIX - поч. XX ст., хоч істинність цієї філософської системи в цілому викликає обґрунтовані сумніви. Ф. зародилася на ранніх фазах цивілізації в умовах поглиблення поділу праці, відокремлення розумової праці від фізичної, поступового накопичення позитивного знання про процеси і явища навколишнього світу, яке вже не вкладалося в парадигми міфологічної свідомості. Перші філософські системи виникли в І тис. до н. е. в Китаї (Лао-Цзи, Мо-Цзи, Конфуцій), в Індії (локаята, веданта, йога); в VI - V ст. до н. е. в Стародавній Греції (Елейська школа, Мілетська школа, Геракліт, Демокрит, Епікур, Сократ, Піфагор, Платон, Аристотель), в І ст. до н. е. - II ст. в Стародавньому Римі (Лукрецій, Сенека, Аврелій) Т. ермін "Ф." вперше з'явився у Піфагора В. античних філософських системах з різних світоглядних позицій змальовувалася загальна картина світобудови і формувалися первісні уявлення про природу людини частково на основі систематизації позитивних результатів пізнання, а частково за рахунок припущень і вигадок. АнтичнаФ. мала синкретичний характер. В ній містилося власне філософське знання, яке в зародковій формі утримувало в собі майже всі філософські напрями, що розвинулися пізніше, хоч уже в стародавні часи в загальних рисах окреслились як окремі філософські дисципліни - метафізика, логіка, етика; філософські напрями - скептицизм, стоїцизм, містицизм, платонізм. Антична Ф. виступала формою систематизації конкретно-наукового знання, завдяки чому її характеризують ще як натурфілософію. Особливістю античної Ф. було також те, що вона в своїх системах і типах філософування відбивала цивілізаційні особливості стародавніх суспільств, типів культур і форм світосприйняття. Якщо західна антична Ф., орієнтуючись переважно на науку, заклала логіко-раціоналістичні традиції освоєння світу, то східна Ф., істотно спираючись на житейську мудрість, висунула на передній план духовно-емоційні форми, моральне удосконалення та духовно-вольовий самоконтроль. У наступні історичні епохи розвиток філософської думки супроводжувався істотними перетвореннями її предмета та суспільних функцій. Занепад античного суспільства і його культури, перехід до Середньовіччя викликали до життя свої типи філософської рефлексії, які відбивали основні суперечності епохи: з одного боку, безроздільне панування релігійної свідомості, авторитаризму церкви та релігійного укладу життя, з другого - поступове економічне зростання, розвиток мистецтва, природничих наук і викликаний ним певний технічний прогрес. На зміну античній Ф. в II ст. до н. е. - II ст. прийшов гностицизм, який синтезував античну Ф., християнське віровчення і східні релігії та наукові здобутки; в І - VIII ст. - патристика, що являла собою варіант релігійної Ф., який поєднував еллінські філософські традиції з християнським віровченням. Значне поширення патристика мала в Україні. Вона продовжила етичні традиції філософської думки Київської Русі. Перекази "ІЇІестидення" Василія Великого, яке вважалося своєрідною енциклопедією того часу, містили значний природознавчий матеріал і сприяли утвердженню світського світогляду, зокрема ідеї про працю як умову тілесного і морального здоров'я Я. к продовження патристики, в IX - XV ст. розвивається схоластика (Дуне Скот, Тома Аквінський, Бекон, Оккам), що характеризується теоцентризмом, синтезом християнського віровчення і раціоналізму. Найважливішими досягненнями схоластики були розробка способів і процедур логічного доведення, ідеї логічної машини, постановка проблеми про природу універсалій, подальше накопичення конкретно-наукових знань. У цей час розвиваються і елементи реалістичного світорозуміння (Ван Чун, Ібн Сіна, Ібн Рушд). В XIV - XVI ст. в Європі розвивається Ф. Відродження. Вона охоплює соціально-філософський напрям (Петрарка, Еразм Роттердамський, Мор, Кампанелла, Монтень) та натурфілософію (Парацельс, Бруно, Кардане, Коперник, Галілей). Ф. Відродження характеризує перехід від теоцентризму до антропоцентризму, вона формує гуманістичний світогляд, висуває ідеї нового соціального і державного устрою В. она має антирелігійне і антисхоластичне спрямування, виробляє наукові погляди на світобудову, обстоює суверенність наукового мислення та істин науки, започатковує методологію механіцизму. Становлення Ф. Нового часу тісно пов'язане з епохою формування буржуазних суспільств у Європі, великими географічними відкриттями і важливими досягненнями природознавства. В XVII ст. видатними мислителями - Беконом, Декартом, Гоббсом, Спінозою - створюються філософські системи, які відстоюють матеріалістичний погляд на світ, виробляють раціоналістичні та емпіричні засади наукового методу, осмислюють взаємозв'язок розуму і досвіду, чим закладають методологічні передумови теоретичного та експериментального природознавства. Чітко заявляють про себе раціоналізм і емпіризм як альтернативні методологічні системи. Ф. європейського Просвітництва XVIII ст. (Локк, Вольтер, Руссо, Монтеск'е, Гольбах, Гельвецій, Дідро, Лессінг, Шіллер, Гете) розкрила багатоманітність підходів до осмислення природної і соціальної дійсності, взаємозв'язку людини і суспільства, суспільства і держави на основі ідеї природного права та свободи, показувала силу знання і просвіти в суспільному житті. В ній на передній план вийшов філософський матеріалізм, досягла завершеності методологія механіцизму. Утворилися широкоохватні системи об'єктивного (Ляйбніц) та суб'єктивного (Берклі, Г'юм) ідеалізму. З відокремленням від філософії математики, фізики, астрономії, біології тощо натурфілософія поступово втратила своє значення. Поширення ідей європейського Відродження та Просвітництва в Україні припало на XV - XVIII ст. і відбувалося в умовах наростання соціального, національного та релігійного гніту, посилення інтересу до рідної культури, історії, мови, пробудження національної свідомості, що обумовило його особливості. Дрогобич, Русин, Оріховський, Смотрицький, Потій, Могила, Галятовський, Баранович, Вишенський у формі релігійної полеміки відображали боротьбу укр. народу за своє соціальне і національне визволення, проголошували ідеї політичних свобод, патріотизму, служіння спільному благу, соціальної справедливості. Розвиток ідей гуманізму і просвітництва тісно пов'язаний з діяльністю в Україні братств і братських шкіл, особливо з Острозькою, Львівською та Київською. Вчені КМА (Гізель, Козачинський, Кониський, Прокопович, Тодорський, Яворський) розвивали науково-просвітні ідеї, розробляли гуманістичне вчення про людину, природне право та суспільний договір, відстоювали раціонально-логічними засобами православне віровчення. Великий філософ, просвітитель, гуманіст і свободолюбець Сковорода розробляв етичне вчення, серцевиною якого була проблема людини, її внутрішнього світу і морального вдосконалення. Від нього веде філософський напрям, який був розвинутий Юркевичем і отримав назву Ф. серця, що справила помітний вплив на філософську думку інших країн. Визначним явищем у розвитку світової філософської думки стала класична нім. Ф. друг. пол. XVIII - перш. пол. XX ст. (Кант, Фіхте, Шеллінг, Гегель, Фоєрбах), яка витворила розгорнуті філософські системи на основі принципу тотожності мислення і буття, дала осмислення колізій тогочасного суспільства і пізнання, проблем розуму та його границь, досвіду і практики, діяльності як опредмечення і розпредмечення, моральності і свободи; висвітлила діалектику як особливий тип світогляду і мислення Н. а рос. ґрунті ідеї класичної нім. Ф. у поєднанні з матеріалізмом активно розвивали Герцен, Огарьов, Чернишевський, Добролюбов, Писарєв, створивши ідеологію революційного демократизму Р. ос. релігійна Ф., яка поєднувала християнський платонізм, шеллінгіанство і містику, розглядала православне віровчення як розуміння всезагального буття і рос. ментальності (В. Соловйов, Флоренський); розвивала в річищі релігійного екзистенціалізму філософію особи і свободи (Бердяєв). Концепція соціальних і демократичних перетворень була провідною у творчості укр. гуманістів і демократів серед. XIX - поч. XX ст. Шевченка, Лесі Українки, Франка, вченихсуспільствознавців Костомарова, Потебні, Драгоманова, Грушевського, які пропагували ідеї соціальної і політичної свободи, національного визволення, соціальної справедливості і рівності, провідної ролі трудового народу в суспільно-історичному поступі, піднесення національної самосвідомості і розвитку національної культури та освіти укр. народу. В XIX та XX ст. виникає цілий ряд філософських течій, шкіл, систем і вчень, які набули глобального поширення і сформували сучасні типи світогляду та філософського мислення. В серед. XIX ст. в Європі виникає, а в кін. XIX та у XX ст. набуває поширення марксизм (Маркс, Енгельс), який створює діалектичний та історичний матеріалізм, матеріалістичне розуміння історії, формує діалектико-матеріалістичну методологію, застосовує їх до обґрунтування комунізму; соціал-демократизм, ідейні основи якого заклали Каутський і Бернштейн. Потужною філософською течією став позитивізм, що виник у XIX ст. і пройшов певні етапи розвитку: класичний (Конт, Дж.Ст.Мілль, Спенсер); емпіріокритицизм (Мах, Авенаріус); неопозитивізм, одним із виявів якого стала діяльність в кін. XIX - пер. пол. XX ст Л. ьвівсько-Варшавської школи (Твардовський, Лукасевич, Каторбинський, Айдукевич, Лесьневський, Тарський, Татаркевич, Балей, Мостовський), яка зробила вагомий внесок в аналітичну Ф., логіку і методологію науки, зокрема в філософський аналіз мови науки, розробку проблем логічних підстав науки і наукових теорій, теорії дедукції та індукції, систем некласичних логік та логічної семантики. Значна увага приділена проблемам психології, етики, естетики. Розширення логіко-філософської проблематики пов'язане з діяльністю в 20 - 30-х рр. XX ст. Віденського гуртка (Шлік, Карнап, Гемпель, Фейгль, Нейрат, Гедель) та широкого кола співпрацюючих з ним мислителів (Франк, Найгель, Айєр, Кайл та ін.), який сформував напрям логічного позитивізму в Ф. науки. Центральна ідея - відмова від традиційних філософських методів і застосування концептуальних та технічних засобів формально-логічного аналізу наукового знання. Зробив значний внесок у розвиток сучасної формальної логіки і логіки науки. Окремі варіанти неопозитивізму містять праці Рассела, Бриджмена (операціоналізм), Поппера, а також лінгвістична філософія (Вітгенштайн, Мур, Райл, Остин, Тулмін), постпозитивізм (Кун, Лакатос, Феєрабенд). Значного поширення і впливу набули екзистенціалізм, започаткований в серед. XIX ст. К'єркегором і презентований творчістю Ясперса, Камю, Марселя, Гайдеггера, Сартра, близькими йому є Ф. життя (Ніцше, Дильтей, Вергсон, Шпенглер) та неофрейдизм (Фромм, Хорні, Салліван); прагматизм, започаткований в кін. XIX - на поч. XX ст. Пірсом і розвинутий Джемсом, Дж. Мідом, Шіллером, Дьюї; системний підхід (Берталанфі, Ешбі, Месарович), що сформувався в серед. XX ст., близько до нього прилягає структуралізм (Леві-Строс, Фуко, Малиновський, Парсонс); постмодернізм (Ліотар, Рорті.Деррида, Р. Варт та ін.), який вийшов на філософську арену в кін. XX ст. Дедалі більшого значення набуває Ф. космізму (Ціолковський, Вернадський). Сучасна Ф. являє собою складну і розгалужену систему знань, диференційовану не тільки за напрямами, а й за своїм предметом, утворюючи сукупність самостійних філософських дисциплін, що тісно взаємодіють між собою. Найрозвиненішими є філософська онтологія, пізнання теорія, логіка, методологія, соціальна Ф., філософська антропологія, моральна Ф., етика, естетика, Ф. історії, Ф. культури, Ф. науки, Ф. мистецтва, Ф. політики, Ф. права, Ф. релігії, феноменологія, праксеологія, герменевтика, аксіологія, історія Ф. Кожна дисципліна в межах окремих філософських напрямів і течій може істотно вар'юватися - відповідно до їхніх світоглядних і методологічних засад. У своєму розвитку Ф. умовно пройшла класичний (до серед. XIX ст.) і некласичний (XIX - XX ст.) періоди. Нині вона вступає в постнекласичний період, зумовлений кардинальними цивілізаційними зрушеннями на межі двох останніх тисячоліть - становленням інформаційного і високотехнологічного суспільств, екологічною, моральною, демографічною, антропологічною кризами, техногенними катастрофами тощо.

ІСТОРІЯ ФІЛОСОФІЇ - процес зародження і розвитку філософських знань; наукова галузь, що вивчає історію філософського мислення. Зародження філософських ідей в культурі Китаю, Індії, країн Близького Сходу і Стародавньої Греції дослідники датують поч. - серед І. тис. до н. е. З цього часу починається відлік історії філософії як процесу. Перші спроби зібрання свідчень про знання, здобуті в результаті філософської рефлексії, здійснюються в культурі Стародавнього Сходу й Єгипту. Більш спеціалізовано осмислення процесу розвитку філософської думки розпочинається в античності Аристотелем й грецьк. доксографами (Теофраст,Діоген Лаертський, Секст Емпірик). їх творчість започатковує розвиток І. Ф. як наукової дисципліни. В II - III ст. здійснюється перехід від опису і класифікації філософських текстів, - чим переважно обмежувався підхід доксографів, - до екзегези, коментування, витлумачення їх. Початок цьому етапові в розвитку І. ф. було покладено в Александрійській школі, на здобутки якої спираються представники історико-філософської науки доби Середньовіччя, що осмислюють переважно досвід античної філософії (Юстін Філософ, Іполіт, Тома Аквінський та ін.) С. уттєвий внесок в історико-філософське вивчення античної спадщини належить араб, вченим. Першим значним араб, істориком філософії був Шахрастані (XII ст.), твір якого "Релігійні секти та філософські школи" являє одну з ранніх спроб викладу всесвітньої І. ф. Аналогічний твір в Європі належить учневі Дунса Скота - Берлі ("Книга про життя і нрави давніх філософів і поетів", близько 1330 р.). Інтерес до осмислення античної філософської спадщини, філологічної критики й перекладу творів Платона, Аристотеля, Цицерона, Лукреція, Плотіна, Прокла та ін. визначає спрямованість історико-філософських досліджень доби Відродження. Переважні зусилля дослідників у цей час спрямовані на розробку фактографічного рівня історикофілософської науки (Йоанн Баптист Буонасеньї "Листи про знаменитіші секти філософів та їх відмінності між собою" (1458); Фриз "Хронологічна бібліотека класичних філософів" (1592). Суттєвий поворот до поглиблення методології історико-філософського дослідження здійснюється в XVII ст. (Бекон, Бейль) й наступному XVIII ст. (Бруккер "Критична історія філософії від створення світу до нашого часу" (1742 - 1744), Теннеман "Історія філософії" (1798 - 1819), Аст "Нарис історії філософії" (1807) та ін.) А. ктивізація історико-філософських досліджень в XVII - XVIII ст. створила передумови для переходу на новий етап розвитку, що позначений зверненням від методичної рефлексії до власне методологічного, теоретичного обґрунтування І.ф. Стимулом для такого переходу стала "критична філософія" Канта. Власне, підсумком, першим результатом його є історико-філософська концепція Гегеля С. уть гегелівської концепції - в обґрунтуванні погляду на І. ф. як закономірний процес розвитку, де всі філософські системи необхідно пов'язані одна з одною. Послідовність філософських систем обумовлена внутрішньою логікою виведення філософської ідеї. Кожна філософська система не зникає в історії, зберігаючись як момент єдиного цілого. Являючи специфічний вираз абсолютного, філософська система, згідно з Гегелем, належить своєму часові. Вона є "думкою своєї епохи", виражаючи її дух. Подальший поступ історико-філософської науки переважно спрямований на розвиток і подолання недоліків, властивих гегелівській концепції І. ф. У зв'язку з цим здійснюються спроби уточнити розуміння суб'єкта філософського розвитку. Якщо Гегель розглядав І. ф. як процес самопізнання абсолютного духа, то в концепціях кін. XIX - XX ст. реальним суб'єктом філософування вважається індивід (філософія життя, екзистенціалізм), суспільні класи (марксизм), нації (націоналізм) тощо. Всупереч гегелівському уявленню про І. ф. як однолінійно спрямований процес прогресивного розвитку, обґрунтовуються підходи, згідно з яким І. ф. являє плюралістичну сукупність самоцінних філософських систем (постмодернізм), аналізується діалогічний зв'язок між окремими системами як спосіб реального буття філософії (філософія діалогу, комунікативна філософія). Спеціально досліджуються процедури історикофілософського витлумачення тексту (герменевтика). Об'єктом дослідження І. ф. є тексти, що містять відображення філософськи значимих ідей, наявних у культурі. Загальна сукупність їх утворює зміст філософської культури суспільства на певному етапі його розвитку. Особливість предмета історико-філософської науки зумовлена специфікою співвідношення І. ф. із власне філософією. Філософія є не лише предметом історикофілософського вивчення, вона включає І. ф. як свій органічний компонент, завдяки якому здійснюється самопізнання й саморозвиток філософії. І.ф. як галузь наукового дослідження являє складне структурне утворення, що реалізує свої завдання на фактографічному, теоретичному та історіографічному рівнях. У процесі вивчення об'єкта історико-філософського дослідження здійснюється аналіз передумов його виникнення (генетичний аналіз), сутності (есенціональний аналіз) і особливостей функціонування філософських ідей в історії культури (функціональний аналіз). Історико-філософське дослідження здійснюється з огляду вимог логічного аспекту (де досліджується внутрішня логіка розгортання філософської ідеї в історії), соціологічного (досліджуване явище розглядається як результат діяльності філософських і нефілософських спільнот - філософські школи, напрями, течії, соціальні класи, нації тощо) та культурологічного аспекту (рух філософських ідей розглядається в контексті історії культури, в якій ідеї формуються й зазнають певних трансформацій в процесі функціонування). В межах, передусім, культурологічного аспекту здійснюється дослідження історії національної філософії як духовної квінтесенції культури певного народу. Історико-філософські дослідження особливо активізуються на кризових етапах історії, коли нагальною стає потреба переосмислення нагромадженого досвіду з огляду нових завдань філософського осягнення дійсності. Цим пояснюється зростання ролі історикофілософської науки на нинішньому етапі розвитку людства, зважаючи на корінні зміни, що відбуваються на поч. III тис З. добуття Україною державної незалежності фундаментально вплинуло на активізацію досліджень в галузі історії укр. філософії, суттєво розширило коло досліджуваних проблем, надало поштовху осмисленню й застосуванню як традиційних для укр. філософії, так і нових методологічних парадигм. Зародження укр. філософії охоплює тривалий період від V по IX ст. Воно тісно пов'язане з розвитком міфологічних уявлень давньоукр. племен. Середньовічний період розвитку укр. філософії починається від Княжої доби (XI - XIII ст.) і триває до серед. XIV ст.; він репрезентується філософськими ідеями (джерелом яких була філософія патристики, насамперед, східної), що утворили підґрунтя нефілософської (релігійної, мистецької) творчості, політичної діяльності тощо. Від серед. XIV ст. до кін. XVII ст. тривав ранньоновітній період в історії укр. думки, що характеризувався розвитком ренесансно-гуманістичних, реформаційних ідей, а також бароковою схоластикою в її православній версії. Від останньої започатковується професійна укр. філософія. Новітній період розвитку укр. філософії (XVIII - XIX ст.) пов'язаний із Просвітництвом, релігійною філософією, преромантичними і романтичними тенденціями, рецепцією нім. ідеалізму (Канта, Гегеля, Фіхте, Шеллінга), філософією мови (з опертям на ідеї Гумбольдта, Лотце і Штайнталя), позитивізмом; в суспільно-політичній думці розроблялись ідеї лібералізму, консерватизму, націоналізму. В укр. філософії XX ст. (на теренах колишнього СРСР) домінувала марксистсько-ленінська філософія; в Галичині переважали семіотичні і логіко-методологічні дослідження, автори яких дотримувалися матеріалістичної, позитивістської і неотомістської орієнтації (див. Львівсько-Варшавська логіко-філософська школа). Систематичне вивчення історії укр. філософії і суспільно-політичної думки почалося у XIX ст. Воно спиралося на панівний тоді в Україні народницький світогляд, джерелом якого була романтична філософія з характерною для неї ідеалізацією простого люду і сільської культури як підґрунтя національної самобутності (див. Куліш). В дослідженнях Антоновича, Грушевського, Лесі Українки, Франка домінувала методологія і філософія Просвітництва, частково - позитивізму. Історико-філософська концепція Чижевського ґрунтується на понятті національної філософії, передбачає виклад І. ф., в тому числі й укр., в історико-культурному контексті. Вагомим внеском у вивчення історії укр. філософії, зокрема політичної філософії, є праці Лисяка-Рудницького. У радянський час історія укр. філософії розглядалась переважно як складова частина всесвітнього розвитку філософії, що відбувався у формі боротьби матеріалізму з ідеалізмом. Помітним здобутком тогочасних укр. учених була підготовка тритомної "Історії філософії на Україні" (К., 1987), два томи якої були опубліковані. Незважаючи на обмеження і перешкоди, що їх створювала на шляху дослідницької праці марксистсько-ленінська методологія, вітчизняні історики філософії зробили чималий внесок у розвиток укр. історико-філософської науки, особливо щодо вивчення філософської думки Княжої доби, ренесансно-гуманістичних і реформаційних ідей, філософії барокової доби, насамперед, філософії КМА, спадщини Сковороди та видання його творів (дослідження Шинкарука, Горського, Іваньо, Нічик і очолюваної нею дослідницької групи). Нині, спираючись на різні методологічні підходи (герменевтику, структурний аналіз текстів, компаративно-історичний аналіз тощо), укр. історики філософії працюють над відтворенням цілісної картини історії укр. філософії, розуміючи її як невід'ємну частку загальноєвропейського духовного процесу, як плюралістичне поєднання різноманітних напрямів, течій, шкіл, що, взаємодіючи між собою, утворюють підвалини самобутнього побуту укр. філософії і культури (дослідження Лісового, Бадзьо, Забужко, Сирцової та ін.).

ЛЬВІВСЬКО-ВАРШАВСЬКА ЛОГІКО-ФІЛОСОФСЬКА ШКОЛА (ЛВШ) - започаткована польськ. філософом Твардовським, учнем Брентпано, у Львові в 1895 р Н. а початковому етапі діяльності предметом вивчення в ЛВШ стає істиннісне значення. Переважна більшість дослідників, що входили тоді до ЛВШ, поділяли думку Твардовського про абсолютний характер "істини", дискутуючи лише з приводу її одвічного характеру. Розпочата в 1913 р. дискусія закінчилася видатною працею Тарського про дефініцію істинного висловлювання. Атмосферу творчих пошуків в ЛВШ передає вислів Твардовського, котрий говорив, що "служіння об'єктивній правді набирає етичного значення". Він не обмежував своїх учнів у виборі предмета дослідження, одначе вимагав сумлінного ставлення до методів, які загалом можна окреслити як критичний аналіз. Цим доброзичливим ставленням до особистості дослідника пояснюється різноманітність філософських дисциплін, що культивувалися в ЛВШ. До першого покоління учнів Твардовського належали: Лукасевич (1878 - 1956), Лесьнєвський (1886 - 1939), Котарбінський (1886 - 1981), Чежовський (1889 - 1981), Айдукевич (1890 - 1963), Вітвіцький (1878 - 1948), Балей (1885 - 1952), Завірський (1882 - 1948), Татаркевич (1886 - 1980). Формально у розвитку ЛВШ розрізняють два періоди: львівський (1895 - 1915) і варшавський (1915 - 1939), а також наступні чинники, що характеризують це інтелектуальне співтов-во: генетичний - педагогічна діяльність Твардовського і його учнів; географічний - розташування школи у Львові та Варшаві; часовий - ЛВШ виникла в кін. XIX ст. і діяла до поч. Другої світової війни; зрештою, змістовий - сукупність спільних ідей. У першому періоді філософські дослідження концентрувались у Львові, у другому, після отримання Йольщею незалежності, вплив учнів Твардовського поширився на всі ун-ти країни, але головно сконцентрувався у Варшаві, де всі філософські кафедри посіли вихідці зі Львова. Бурхливий розвиток математичної логіки на поч. XX ст. обумовив зацікавленість цією філософською дисципліною варшавських математиків, внаслідок чого співпраця філософів і математиків принесла видатні наукові досягнення у математичній логіці, а певні математичні теорії - теорія множин і топологія - були свідомо обрані для експлікації і дослідження властивостей логічних систем, які в свою чергу контролювали розбудову математичних структур. Таким чином, постала нова галузь на перетині логіки і математики - метаматематика С. аме тому ЛВШ перед Другою світовою війною стає відомою у світі переважно як школа логічна, потім - логіко-філософська позитивістського спрямування (проти чого ще в 30-ті рр. протестували Лукасевич та Айдукевич), а під кін. XX ст. її почали зараховувати до аналітичного гурту у філософії. Спеціалізацію в логіці Лукасевич поєднував із дослідженням явища причинності і використовував його для вирішення проблеми детермінізму, висловлюючись за індетермінізм. Позиція індетермінізму - за критичного прочитання Аристотеля - дозволила Лукасевичу підважити засаду "виключеного середнього", що відкрило шлях спочатку до побудови тризначної логіки, а потім низки логік з багатьма істиннісними значеннями. Використовуючи математичну логіку, Лукасевич аксіоматизував силогістику Аристотеля, винайшов бездужковий запис формул. Лесьнєвський розглядав предмет не як елемент множини в дистрибутивному смислі, а як частину цілого. Наслідком його намагань стали три теорії - прототетика (теорія перших тез), онтологія і мереологія (теорія колективних множин або агрегатів), доповнені теорією дедукції, в якій описувалися номіналістичні настанови Лесьнєвського. Котарбінський трактував предмети як матеріальні речі, потім як тіла, тобто мислячі речі. Ця доктрина спочатку отримала назву "реїзм", а потім "конкретизм" і "соматизм". Спрямованість Котарбінського на ефективне відтворення речей у практиці знайшла вираз у створенні нової дисципліни - праксеології; було також засновано перший у світі Ін-т праксеології. На підставі того, що практичні дії мають виразне етичне забарвлення, Котарбінський розвиває систему незалежної етики, очоливши цей напрям. Чежовський, Завірський і Айдукевич присвятили себе логіці і методології наук, Вітвіцький і Балей - психології, Татаркевич - історії філософії та естетиці. В 1904 р. за ініціативою Твардовського було створене у Львові Польське філософське тов-во, а в 1933 р. Лукасевичем у Варшаві закладено підвалини Польського логічного тов-ва. Під головуванням Твардовського у міжвоєнний період відбулося три філософських з'їзди - у Львові (1923), Варшаві (1927) та Кракові (1936). Друга світова війна призвела до припинення діяльності ЛВШ як наукового тов-ва. В період 1939 - 1948 рр. ЛВШ втратила загалом 34 вчених. Хоча й залишалися корифеї - Чежовський, Айдукевич, Котарбінський, Татаркевич, Яськовський, Мостовський, Слупецький, але внаслідок ідеологічного тиску комуністичного режиму ЛВШ була позбавлена інтелектуального оточення і не змогла відродитися; зрештою, спеціалізація у конкретній дисципліні ставала більш суттєвою.

ДЕОНТИЧНА ЛОГІКА - розділ сучасної логіки, де досліджуються міркування з деонтичними висловлюваннями. До цих висловлювань входять слова: "дозволено", "заборонено", "обов'язково". Витоки логічного підходу до аналізу деонтичних модальностей можна знайти ще в працях Ляйбніца, який у 1672 р. написав працю "Елементи природного права", де спробував визначити основні нормативні модальності та виявити логічні відношення між ними. Він вважав, що на такі поняття, як "обов'язково", "дозволено", "байдуже", "заборонено" можна перенести всі основні положення логічного вчення Аристотеля, зокрема, його погляди на відношення між традиційними (алетичними) модальностями. Саме цією працею Ляйбніца було започатковано народження нового напряму логічних досліджень, а саме Д. л. Однак ідеї нім. вченого занадто випереджали свій час, потреби тогочасної науки та можливості розвитку логіки у XVII ст. Сучасники скептично сприйняли його концепцію, не оцінивши її новизни та новаторства, що призвело зрештою до її забуття. Лише у XVIII ст. науковці знову повертаються до аналізу цієї проблематики. Так, англ. філософ Бентам висунув у своїх працях ідею логіки повеління, або логіки волі О. днак, на відміну від Ляйбніца, Бентам вважав, що його вчення повинно стати новим напрямом логічного знання, відмінним від старої аристотелівської логіки. Плани Бентама не були реалізовані, він так і не зміг системно розвинути свої ідеї, сформулювати на їх основі обґрунтовану концепцію нової логіки А. встр. учений Малі у 1926 р. побудував одну з перших логічних теорій нормативних міркувань. Свою логіку він назвав "логікою волі" і запропонував для цього напряму логічного знання назву "деонтика". Назва "Д. л." була запроваджена пізніше, незалежно від Малі, фінськ. філософом і логіком Врігтом у 1951 р В. иділяють два основні етапи становлення Д. л. На першому етапі досліджувалися, по суті, не самі норми, а висловлювання, які їх описують. На другому етапі починають досліджувати вже власне норми, створюються логічні системи, де логіка норм розглядається як розширення темпоральної логіки (т зв. деонтико-темпоральна логіка), логіки дії або взаємодії. У Д. л. розглядаються деонтичні можливі світи, ідея яких була висловлена ще Кантом. Якщо в деонтично можливому світі є певна норма, то в деяких інших деонтичних світах ця норма виконується. Тобто у деякому можливому світі конструюються певні уявлення про належне, які виконуються в іншому можливому світі, між ними встановлюється відношення досягненості. Логічні теорії, в яких досліджуються деонтичні характеристики норм, знайшли широке застосування в різних науках, зокрема в праві. Так, розуміння логічних характеристик норм, знання логічних законів, яким вони підпорядковуються, дозволяє з'ясувати логічну структуру правових норм, більш точно прояснити предмет та методи правознавства. Окрім того, побудова численних логічних теорій норм дозволила певним чином навіть обґрунтувати можливість права як теоретичної дисципліни.

ФІЛОСОФІЯ ЕКОЛОГІЇ - галузь філософських досліджень, яка акцентує увагу на аналізі впливу екологічних проблем та їхнього розв'язання на методологію сучасного наукового пізнання та формування основних світоглядних орієнтацій сучасної людини. Під впливом нинішніх екологічних реалій набувають особливої гостроти та актуальності питання узгодження раціонального та реального, розуму і сумління, сцієнтизму і антисцієнтизму, духовного та чуттєвого, зовнішнього і внутрішнього світу людини. Ці проблеми, що традиційно вважалися автономними і самостійними, у межах Ф.е. утворюють єдиний комплекс і переконливо демонструють свою взаємозалежність. Досягнення науково-технічного прогресу спровокували хибні сподівання на безмежну владу людини над природою. Втративши інтуїтивне відчуття єдності з природою, людина почала розглядати природу передусім як передумову для розвитку складної інфраструктури соціуму або необмежену сукупність ресурсів, котрі в кращому випадку слід використовувати раціонально. Розчленована дисциплінарним поділом та спеціалізацією наука виявилася безпорадною перед складністю глобальних біосферних проблем. Прогресуюче погіршення екологічної ситуації у світі та розвиток екологічних досліджень висувають настійну вимогу взаємної корекції науковості та мудрості ("софійпості"), без чого людство стає приреченим на нарощування "природоперетворювальної" могутності, підважуючи тим самим підвалини своєї власної життєдіяльності. Нагальним стає перехід людини із статусу "царя природи" до статусу "громадянина природи". Ф.е. акцентує увагу на фундаментальній значимості природних передумов та чинників у житті людини й суспільства, в зв'язку з чим радикальна корекція змісту та співвідношення понять "природа" та "людина" сприяє інтеграції в єдине концептуальне ціле різноманітних, суперечливих складових "феномена людини", природничонаукового та соціогуманітарного типів мислення, компонентів природної та соціальної сфер життя та уявлень про них. Це робить екологію галуззю, де відбувається активний процес формування принципово нових світоглядних орієнтирів сучасної науки, здійснюється апробація новітніх методологічних підходів. Досить відчутно за сучасних умов проявляє себе тенденція до включення в дослідницьку діяльність таких не властивих класичній науці компонентів, як інтуїція, віра, духовність. Прикметним у цьому відношенні є зростання ваги філософських міркувань про сполучення логічного та інтуїтивного, раціональності та інстинктивності (Вайтгед, Лоренц та ін.) з метою поновлення втраченого відчуття єдності людини та природи, набуття емоційної "неусвідомленої тотожності" (Юнг) з природним оточенням.

Рассел, Бертран (1872, Треллек, Уельс - 1970) - англ. філософ, логік, суспільний діяч, засновник сучасної філософії логічного аналізу. Автор (разом із Вайтгедом) класичної праці Principia Mathematica, в якій вперше був систематично реалізований аксіоматичний метод побудови логіки та математики. Лауреат Нобелівської премії з літератури (1950). Філософська еволюція Р. являє собою перехід від платонівського реалізму і логоцентризму до г'юмівського позитивізму і аристотелівського типу реалізму. На поч. XX ст. разом із Муром Р. виступив із критикою неогегельянства з позицій реалізму. В подальшому неодноразово змінював свої філософські погляди, залишаючись, однак, послідовним прибічником аналітичного методу. За Р., сутність філософського пізнання полягає не в проясненні філософської термінології, а в систематичному розумінні навколишнього світу. Логічний аналіз може сприяти філософському пізнанню тільки тоді, коли він спирається на науково обґрунтовану онтологію, з якою мусять бути узгоджені мовні засоби аналізу. Звідси виникає проблема побудови "логічно досконалої мови". Згідно з теорією дескрипцій Р., для цього треба переформулювати твердження природної мови таким чином, щоб усунути посилання на сумнівні сутності, уникаючи як суперечливих дескрипцій типу "круглий квадрат", так і фіктивних дескрипцій ("Гамлет", "крилатий кінь" та ін.). Тоді вимога істинності судження буде еквівалентною вимозі відповідності судження дійсності. Таке бачення взаємовідносин між логікою та онтологією базується на припущенні про дискретну "атомарну" структуру світу (доктрина логічного атомізму). Згідно з концепцією цього періоду, атомарні онтологічні факти утворюються з властивостей та відношень індивідів, а пропозиції та пропозиційні функції лише виконують роль мовних виразів. У 1940 р. Р. знову переосмислює свою онтологію. Єдиними базовими елементами світу він вважає прості якості, що мають водночас характер індивідів і універсал ій, доступних для прямого сприйняття ("знання через безпосереднє знайомство"). Як фізичні об'єкти, так і події аналізуються в термінах цих простих якостей. Доктрина "знання через безпосереднє знайомство" посідає центральне місце в епістемології Р. Згідно з цією доктриною, є два типи знань: знання речей і знання істин. Знання речей, у свою чергу, поділяється на два різновиди: безпосереднє і таке, що базується на знанні істин. Суспільно-політичні погляди Р. поєднували лібералізм, антифашизм і антикомунізм. У питанні про стосунки між людиною і державними інституціями Р. виходив із принципу поєднання максимуму свободи із мінімумом сили В. иступав за створення на демократичних засадах всесвітнього уряду, до повноважень якого входило б з'ясування міждержавних конфліктів.

[br]

Осн. тв.: "Критичний розгляд філософії Ляйбніца" (1900); "Principia mathematica", у співавт. У 3 т. (1910 - 1913); "Наше пізнання зовнішнього світу" (1914); "Аналіз свідомості" (1921); "Аналіз матерії" (1927); "Освіта і соціальний лад" (1932); "Історія західної філософії" (1947); "Людське пізнання: його обсяг і межі" (1948); "Автобіографія Бертрана Рассела. 1872 - 1914". У 3 т. (1967).

НЕОПОЗИТИВІЗМ - третя історична форма позитивізму, один із головних напрямів західної філософії XX ст. На основі вихідних принципів "першого" (Конт, Мілль, Спенсер) та "другого" (Мах, Авенаріус та ін.) позитивізму Н. поставив за мету довести неможливість "метафізики" (філософії) як у формі раціонального, науково обґрунтованого світогляду, так і як автономної форми теоретичного пізнання та осягнення сутності світу й людини; з огляду на це, Н. прагнув довести безпідставність тих вчень класичної філософської традиції, які вимагали, щоб при розв'язанні онтологічних, теоретико-пізнавальних, методологічних та інших філософських проблем обов'язково здійснювався вибір між матеріалізмом та ідеалізмом. Одним із основних філософських джерел Н. були засадничі філософські ідеї Вітгенштайна "Логіко-філософського трактату", де він стверджував: "філософія не теорія, а діяльність... результат філософії - не певна кількість "філософських речень", а прояснення речень. Глибинні гносеологічні корені проблематики Н. сцієнтистської орієнтації у 20 - 30-ті рр. XX ст. - в ідеях Віденського гуртка (Шлік, Карнап, Фейгл та ін.), а після Другої світової війни - у логічному емпіризмі, що здобувся на потужний розвиток у США (Гемпель, Куайн та ін.). Увага неопозитивістів була зосереджена на дослідженні актуальної філософської проблеми щодо ролі логіко-математичних методів та штучних математичних і логіко-математичних мов науки як процесі пізнання. Йшлося про евристичні можливості математичної логіки як нового етапу в розвитку формальної логіки, про роль наочності та наукових абстракцій у зв'язку з фізичною інтерпретацією неевклідової геометрії Римана в теорії відносності Ейнштейна, а також у зв'язку з фізичним та філософським осмисленням квантової механіки, теоретичний зміст якої був позбавлений наочності, характерної для класичної фізики. Результати дослідження цих проблем виявилися суперечливими, позаяк вони розглядалися в "одному пакеті" з третьою проблемою - про неможливість "метафізики", тобто філософії як змістовної і раціональної форми знання. Н. зберігав за філософією єдину функцію - бути насамперед логічним аналізом мови й понять науки, а потім уже - мови й понять повсякденного знання. Як наголошував Карнап, усе, що залишилося від філософії, - це вже не теорія і не твердження, а лише метод логічного аналізу знань. Твердження науки Н. розглядав як висловлювання вчених, раціональне пояснення яких ґрунтується на двох принципах: 1) зведення, редукція теоретичного знання до емпіричного; 2) чуттєва, емпірична перевірка, верифікація (перевірка, підтвердження) емпіричних висловлювань. Якщо останні не піддаються підтвердженню у досвіді (верифікації), то цього достатньо для з'ясування, які саме висловлювання в науці є істинними, а які "метафізичними". В логічному емпіризмі в основу тлумачення науки було покладено гіпотетико-дедуктивну модель структури наукового знання за умов відмови від принципу редукції та лібералізації вимог принципу верифікації, але при збереженні "антиметафізичних" цілей філософського аналізу знання. До безперечних досягнень сцієнтистських форм Н. належать: уточнення структури теоретичного й емпіричного знання та їх взаємодії, внесок у становлення та розвиток семіотики. Проте нігілізм щодо "метафізики", антиісторизм та абсолютизація можливостей формальної логіки в пізнанні призвели на поч. 70-х рр. до кризи і втрати провідних позицій Н. у західній філософії і до виникнення постпозитивізму. З поч. 40-х рр. в рамках лінгвістичної філософії формується лінгвістичний позитивізм ("пізній" Вітгенштайн, Райл та ін.), що зберігає певні позиції й нині.

Карнап, Рудольф (1891, Ронсдорф - 1970) - нім.-амер. філософ і логік, один із провідних представників неопозитивізму Віденського гуртка, а потім логічного емпіризму в США. Зробив видатний внесок у розробку та вдосконалення таких розділів логіки та семіотики, як логічний синтаксис та логічна семантика. Віденський період творчості К. позначений осмисленням низки основоположних для його філософії принципів: 1) філософія - не теорія, а метод логічного аналізу понять і мови науки, наслідком застосування якого є уточнення понять і структури науки та виявлення беззмістовності "метафізичних", тобто філософсько-теоретичних висловлювань; 2) зведення (редукція) засобами сучасної логіки, мови висловлювань теоретичної складової науки до рівня мови емпіричних висловлювань; 3) емпірична верифікація, перевірка емпіричних висловлювань з метою виявлення, які з них є істинні, які хибні, які беззмістовні. К. трактує евристичну верифікацію як чуттєву верифікацію, тобто таку, в ході якої перевірці підлягають протокольні висловлювання, що їх зміст мислився як абсолютно чуттєво зумовлений. Усвідомивши неможливість реалізації принципу редукції та принципу верифікації в запропонованому ним варіанті (як верифікації протокольних висловлювань), К. переходить на позиції визнання самостійного статусу теоретичної складової науки, що в рамках гіпотетико-дедуктивної моделі структури науки постає як підлегла не безпосередньо чуттєвій, а опосередкованій емпіричній верифікації. Нові філософсько-методологічні позиції К. сформувались в основному в межах логічного емпіризму в СІНА, але зберегли, хоч і в пом'якшеному вигляді, "антиметафізичну" неопозитивістську настанову періоду Віденського гуртка.

[br]

Осн. тв.: "Логічна будова світу" (1928); "Псевдопроблеми у філософії" (1928); "Єдність науки" (1932); "Логічний синтаксис мови" (1934); "Вступ до семантики" (1942); "Логічні засади ймовірності" (1950).

Куайн, Віллард ван Орман (1908, Акрон, шт. Огайо - 1997) - амер. філософ Н. авчався в Оксфордському й Гарвардському ун-тах. Од 1946 р. - проф. Гарвардського ун-ту. Спеціалізувався у галузі філософії, онтології і методології логіки, філософії математики, логічного аналізу мов науки та природної розмовної мови. У працях з формальної логіки К. відстоював пріоритет екстенсіонального підходу перед інтенсіональним. У філософії математики розвивав оригінальну версію крайнього номіналізму. У філософії мови критикував лінгвістичний нативізм Хомського. К. широко використовував дані лінгвістики, антропології, бихевіористської психології. За К., мова - найважливіша форма людської поведінки, а наука - один із шляхів пристосування організму до навколишнього середовища. Контактуючи нетривалий час з Віденським гуртком, К. зазнав певного впливу прагматизму і логіцизму. Подоланню цього впливу присвячена його широковідома стаття "Дві догми емпіризму" (1951), у якій піддано критиці методологічну установку, що спонукає методолога розглядати ізольовані пропозиції, відволікаючись від їхньої ролі в контексті цілісної мовної системи чи теорії. На противагу позитивістському підходу, К. стверджував: процедурам верифікації в науці повинні піддаватися не окремі пропозиції або гіпотези наукової теорії, а вся система взаємозалежних пропозицій цієї теорії. Кваліфікуючи свою власну позицію як натуралізм (або як науковий реалізм), К. не проводив чіткої розмежувальної лінії між філософією і природознавством: філософія відрізняється від природознавства лише тим, що спирається на такі основоположення і принципи, котрі мають дещо більший ступінь загальності й універсальності З. гідно з К., будь-яка "концептуальна схема" теорії характеризується певними онтологічними характеристиками; факт переваги однієї з багатьох онтологій над іншими обумовлюється цілковито прагматичними мотивами. Онтологічна проблематика тісно пов'язана у К. з питанням про переклад у системі природних або штучних мов. Обґрунтовується принципова невизначеність "радикального перекладу". За підставу береться те, що пропозиції будь-якої мови здатні позначати найрізноманітніші об'єкти і семантичні ситуації, а способи референції таких пропозицій - завжди "непрозорі" та неоднозначні.

[br]

Осн. тв.: "Система логістики" (1934); "Математична логіка" (1940); "Елементарна логіка" (1941); "3 логічної точки зору" (1953); "Слово: об'єкт" (1960); Філософія логіки" (1970).

Вітгенштайн, Людвіг (1889, Відень - 1951) - австр. філософ. Викладав філософію у Кембриджському ун-ті (1939 - 1947). Філософські погляди В. в перший період філософської еволюції (до 1934 р.) склалися під впливом знайомства з концепціями Рассела і Фреге, під керівництвом яких В. працював упродовж кількох років. Від першого В. сприйняв розрізнення смислу і значення мовних висловів. Від другого - метод логічного аналізу мови, який виявляє атомарні речення. "Ранній" В. розробляє концепцію значення, яка ґрунтується на понятті "іменування" (референція), дотримуючись поділу тверджень на синтетично та аналітично істинні. Істинність перших перевіряється фактами; другі твердження (твердження логіки й математики), на думку В., є тотожностями. Вислови, які не належать до жодної з цих двох категорій, не мають значення. Такими є, напр., метафізичні та релігійні твердження. В. виходить із тези, що принципи і правила логіки відбивають структуру реальності. Він, одначе, вважає, що повсякденна мова не слідує цій структурі і для потреб пізнання потрібна досконала (ідеальна) штучна мова. Другий важливий твір В. ("пізнього") - "Філософські дослідження" - позначає радикальну зміну у концепції значення та ставленні В. до можливостей повсякденної мови З. амість розуміння значення як іменування пропонується теорія значення як способу використання висловів. "Пізній" В. переглянув оцінку можливостей повсякденної мови, прийнявши тезу, що вона є мовою досконалою, але нею потрібно уміти користуватися. На його думку, люди, використовуючи повсякденну мову, грають у мовні ігри, які відбивають різні форми життя. Такий підхід відкривав перспективу для контекстуального аналізу (див. контекст).

[br]

Осн. тв.: "Логіко-філософський трактат" (1921); "Філософські дослідження" (1953).

НІЩО - категорія метафізики та онтології, що мислиться як небуття (несуще) і характеризується предикатами негативності, відсутності, позбавлення, заперечення тощо. Аналогія Н. з поняттям небуття чи смерті вказує на межу його логічного аналізу й безпосереднього розуміння; ознаки Н. добираються у царині відношення "буття - Н." Особливого (конститутивного) значення категорія Н. набуває у східній традиції. В даосизмі роль першооснови і завершення всього існуючого виконує поняття дао В. оно нескінченне і безіменне, форма без форми і образ без сутності, безтілесне, порожнє і нице. Завдяки дао небуття проникає усюди; все народжується у бутті, а буття з'являється з небуття. В буддизмі подібний принцип називається нірваною. Це видозмінене поняття мокші (позбавлення, звільнення), що означає зникнення, кінець, припинення існування, вічний спокій. У західній філософії проблема Н. порушується ще з Античності. Вона вже наявна у вченні Геракліта про становлення - як вираз єдності протилежностей (буття і Н.). Парменід висловлює думку, що Н. неможливо ані помислити, ані висловити В. оно виступає запереченням існування Г. оргій обстоював тезу, виражену в трьох принципах: нічого не існує; якщо дещо існує, то воно незбагненне; якщо його можна осягнути, то неможливо пояснити і виразити. Розбіжності двох попередніх позицій долає Демокрит, вбачаючи в атомах мислиму повноту буття, котра визначається через свою протилежність - порожнечу як континуум, позбавлений кількостей і якостей. В діалектиці 17латона Н. подається через категорію "іншого" - породження буттям свого інобуття. "Інше" виступає можливістю пізнання не лише буття, а й Н. Аристотель вбачав ознаки Н. в неоформленому, позбавленому сутності матеріалі - матерії С. тоїки (див. стоїцизм) пов'язували Н. з уявленням про нескінченність як безтілесну порожнечу, всередині якої міститься Космос. Епікур виражав поняттям Н. феномен смерті (позбавлення будьяких форм та ознак життя). У наданні Єдиному якостей над-буття Плотин уподібнював його Н. Він розрізняв небуття як матерію й абсолютне Н., що виступає "іншим" стосовно існуючого. Середньовічна інтерпретація співвідношення буття і небуття визначалася доктриною творення з Н. Акт творення передбачає появу світу, властивості якого нічим не обумовлені. В апофатичній теології (Філон, Климент, Ориген, ареопагітики, Максим Сповідник, Дамаскій, Палама, Еріугена, Кузанський), каббалі та містичній традиції (Екгарт, Франк, Силезій, Беме) вживання варіантів терміна "Н." (безодня, possest Ungrund (невкоріненість) стосовно Бога, через відкидання усіх його предикатів, означає, що він не є чимось серед сущого, але, як першопричина, піднімається над сущим і перебуває всюди й ніде. Входження у домени "божественного мороку" відбувається в актах мовчання та містичного переживання Н. овочасна метафізика відмовилася від тези про створення світу з Н., виходячи з положення ex nihilo nihil fit (з нічого ніщо не виникає). У Канта Н. подається як можливість і неможливість предмета або його поняття, що постають у людському розумі. Гегель називав Н. чистою безпосередністю, довершеною порожнечею з відсутністю визначень і змісту, яка дорівнює самій собі і буттю, а відмінність між ними лише абстрактна. У філософії екзистенціалізму термін "Н." тлумачиться як царина свободи і трансценденції. Таїну Н. як безодні та невідання К'єркегор називав станом, що пробуджує в людині жах і спонукає до пізнання. У Гайдеггера проблема Н. постає через спосіб самопроектування людини у майбутнє, що супроводжується зустріччю з образом смерті. Категорія Гайдеггера "буття-до-смерті" позначає можливість вирватись із повсякденності, що характеризується анонімністю існування. Бердяєв залучає поняття Н. до розгляду проблеми творчості. Остання не виходить з наявного буття, а виступає прагненням до свободи, яка у своїй можливості - бездонна і безпідставна. Вкорінення свободи лежить не в бутті, а у Н. Сартр визначає людину як істоту, що характеризується здатністю вирізняти себе з-посеред буття через Н. (neant). Націленість людської свідомості на суще здатна проявляти, нівелювати його С. відомість постає вільною умовою прояву сущого. У дуальності буттєво-небуттєвих зв'язків Н. стає не простою альтернативою буття, а його співучасником, джерелом розвитку та творчих здатностей (див. небуття).

ПРАВОВИЙ РЕАЛІЗМ - напрям у філософії, що намагається побудувати свої уявлення про природу і функціювання будь-якої правої системи на основі вивчення емпірично фіксованих дій правових інститутів і індивідів, не зводячи його до логічного аналізу фактичних правових ситуацій. Виник як альтернатива правовому формалізмові. П.р. шукає не обґрунтування діючих правових систем в моральних імперативах, а акцентує увагу на соціальній обумовленості права, на розробці концептуальних засобів опису і пояснення запроваджених юридичних систем, що випливають з правової практики. Виділяють два різновиди П.р. Американський (Холмс, Ллевелін, Франк) зосереджується на фактичних обставинах запровадження законів, застосування правових норм і їх залежності від особистісних моральних і політичних факторів. Крайня форма амер. П.р. відома як правовий критицизм. Скандинавський (Олівекрона, Росс) дає філософське обґрунтування юридичних систем на основі практичної дії правових норм, а самі правові норми розглядає як породження синтаксичних імперативних форм сучасного законодавства. П.р. наголошує на інтерпретативному характері правових норм і правових фактів, що дозволяє використовувати право як засіб політичних маніпуляцій. Підриваючи довір'я до об'єктивності правових норм і принципів, П.р. підготував ґрунт для виникнення правового економізму, правового фемінізму, юрименрики, судового біхевіоризму.

Гуссерль, Едмунд (1859, Просніц, Моравія - 1938) - нім. філософ, засновник феноменології і відповідного їй методу аналізу свідомості, з допомогою якого прагнув надати філософії характеру точної науки. Навчався у Ляйпцигу, Берліні й Відні. Працював в ун-тах Галле, Геттингена, Фрайбурга. У творчості Г. розрізняються три періоди: дофеноменологічний, феноменологічний і трансцендентально-феноменологічний. Дофеноменологічний період пов'язаний із впливом філософа і психолога Врентано, від якого Г. (через поняття інтенціональності свідомості) здобув вирішальний поштовх для спрямування своїх дослідницьких інтересів до царини філософії. У 1891 р. він видає свою першу велику працю "Філософія арифметики", у якій здійснена спроба дати психологічне обґрунтування основоположень математики. Проте, ознайомившись з критикою психологізму в логіці й математиці з боку Фреге (рецензента його праці), Г. відмовляється від попередньої дослідницької програми і звертається до логічного обґрунтування наукового знання. Перший том його двотомної праці "Логічні дослідження" уже містив ґрунтовну критику психологізму. Г. доводив, що психологія є емпіричною наукою, а логіка й математика (так само, як і філософія) є науками апріорними, які мають справу з раціональними поняттями та загальними й необхідними істинами. У цій же праці обґрунтовано ідею "чистої логіки", розглянуто питання про те, "що робить науку наукою", проведено розрізнення емпіричних та теоретичних наук, з'ясовано умови можливості наукової теорії як такої та ін. Феноменологічний період започатковує другий том "Логічних досліджень", в якому Г. прагне узгодити ідею "чистої логіки" з проблематикою теорії пізнання. Це прагнення здійснюється під орудою заклику "до самих речей", тобто до досвідної реальності, що у вигляді феноменів свідомості безпосередньо презентує себе пізнанню. Згідно з Г., феноменологія - це апріорна автономна наука про феномени свідомості. У межах феноменологічної концепції розгорнута характеристика поняття інтенціональності (як спрямованості свідомості до предмета), яке описує структуру та функціональні залежності смислопокладання; започатковано аналіз смислової будови людського світу, як вона дається науковим знанням; розкрито співвідношення "виразу" і його "значення"; показано, що умовою здійснення інтенції свідомості є її споглядальне виконання та ін. Трансцендентально-феноменологічний період був наслідком переходу Г. на позиції трансцендентальної феноменології як універсальної філософії - науки про людський світ і місце в ньому людини як смислового центру сущого. У цей період Г. вводить поняття (і операцію) трансцендентально-феноменологічної редукції, яка постає аналогом картезіанського універсального сумніву і поряд з ейдетичним (категоріальним) спогляданням загального та дескрипцією феноменально даного одиничного - у їх взаємодії - слугує основоположним складником феноменологічного методу. У мисленевій схемі "Ego - cogito - cogitatum" остання ланка становить "ноему", смисловий зміст свідомості; середня ланка постає "ноезою", "актом", інтенціональним переживанням (сприйняттям, пригадуванням тощо), з допомогою якого цей зміст дається; перша ж ланка є "чистою" (абсолютною) свідомістю, трансцендентальним суб'єктом, що немовби надбудовується над емпірико-психологічним "Я" кожної людини як його чиста можливість. Після Першої світової війни, що її Г. сприйняв як руйнацію старого європейського світу, його роздуми дедалі чіткіше і концентрованіше спрямовуються на осмислення завдань філософії (і відповідальності філософів) у відродженні життя. Він обстоює тезу, що феноменологія та притаманний їй метод редукції є шляхом абсолютного виправдання повновартісного людського існування, способом реалізації морально-етичної автономії людини. У праці "Картезіанські роздуми" Г. обґрунтовує трансцендентальну феноменологію в історико-філософському контексті і порушує дві нові проблеми - подолання соліпсизму та інтерсуб'єктивного характеру засад свого філософування. В останній, незавершеній праці "Криза європейських наук і трансцендентальна феноменологія" також з'являються дві принципово нові теми - аналіз феномена життєвого світу та історичний спосіб аргументації. Криза європейських наук, тобто втрата ними будь-якого життєвого значення для людини, пов'язується із вилученням людської суб'єктивності з наукової картини світу, в результаті чого "суб'єктивізм" став принципово ворожим щодо здобуття "об'єктивного" знання. Одначе спроби осмислити феномен життєвого світу як протогенної стихії виникнення наукової картини реальної дійсності засвідчили, що цей феномен є наскрізно історичним утворенням, а відтак, трансцендентально-феноменологічна редукція перетворювалась на редукцію історичну, передумовою здійснення якої ставало дослідження сталих історичних традицій розвитку європейської культури. На цій підставі в пізній феноменології Г. з'являється поняття "історичного апріорі" (трансцендентальної історичності свідомості). "Криза" стала своєрідним філософським заповітом мислителя, після смерті якого виявилось понад 40000 сторінок рукописів, заповнених стенографічним шрифтом, які утворили архів Г. в Лувені (Бельгія) і дотепер продовжують публікуватися в зібраннях його творів.

[br]

Осн. тв.: "Філософія арифметики" (1891); "Логічні дослідження". В 2 т. (1900); "Ідеї чистої феноменології або феноменологічна філософія" (1913); "Формальна і трансцендентальна логіка" (1929); "Картезіанські роздуми" (1931); "Криза європейських наук і трансцендентальна феноменологія" (1936)

ЕМПІРИЗМ ( від грецьк. έμπειρία - досвід) - філософський напрям, протилежний раціоналізмові, вважає чуттєвий досвід єдиним джерелом і критерієм вірогідного знання. Сильний бік Е. полягає в орієнтації на ретельний аналіз чуттєвості та її ролі у пізнанні. Досвід розглядається передусім як чуттєве пізнання, що виникає через взаємодію органів чуття із зовнішніми речами (зовнішній досвід), хоча більшість філософів - прибічників Е. - визнають важливість і досвіду внутрішнього, тобто усвідомлення душевних станів суб'єкта пізнання в акті інтроспекції (рефлексії). Близькі до Е., але не тотожні йому, два напрями у філософії: прагматизм і логічний Е. Незважаючи на те що обидва напрями ґрунтуються на Е., вони мають також власні, відмінні від нього філософські підходи. Елементи філософії Е., зокрема емпіричні пояснення процесу формування понять, пронизують всю історію філософської думки, починаючи від Античності. Але як цілісна гносеологічна концепція Е. сформувався у культурі Нового часу. Гассенді - франц. християнський мислитель XVII ст. - відродив емпіричне вчення Епікура. Але найвідомішим прибічником Е. в філософії цього періоду був англ. філософ Ф. Бекон. Центральною в його філософії була проблема наукового методу, який він розглядав як метод виведення теоретичних принципів (аксіом) із чуттєвого досвіду. Досвід трактується Ф. Беконом не як просте чуттєве споглядання, а як науковий експеримент, що має систематичний і цілеспрямований характер. На думку Ф. Бекона, дані досвіду ведуть до необхідного результату лише за умови їх раціональної обробки. Методом аналізу та узагальнення емпіричних даних він вважав наукову індукцію. Матеріаліст і номіналіст XVII ст. Гоббс поєднав крайній Е. у тлумаченні походження понять (які розглядав як результат фізичної дії зовнішніх речей на тілесні органи відчуттів) з раціоналізмом щодо знань. Для нього все достеменне знання має апріорний характер, оскільки воно на кшталт геометричних теорем є точним висновком із попередніх дефініцій. Найвпливовішу форму Е. в новій філософії створив Локк. У праці "Нариси про людський розум" він доводив, що всі знання походять із відчуттів або рефлексії. Спростовуючи теорію вроджених ідей, він розглядав стан свідомості немовляти як чисту дошку (tabula rasa). Аналізуючи джерела виникнення ідей, Локк прагнув показати, яким чином прості ідеї, що виникають у зовнішньому і внутрішньому досвіді, об'єднуються у складні. Головні способи утворення складних ідей, за Локком, - це поєднання, порівняння, абстрагування й узагальнення. Подальша еволюція британського Е. полягала у послідовному дотриманні цього принципу і звільненні філософії від залишків метафізики. Так, Берклі, виходячи багато в чому із теорії пізнання Локка, надав їй більш переконливого ідеалістичного характеру. Він попередньо накреслив лінію, яка зрештою привела до феноменалізму - погляду, згідно з яким реальність поза нашими відчуттями є "ніщо". Важливий крок у цьому напрямі було зроблено також Г'юмом. У Франції, завдяки зусиллям таких філософів, як Вольтер, Кондильяк, Гельвецій, Е. Локка став підґрунтям сенсуалізму, в межах якого всі складові духовного життя людини пояснюються через чуттєвий досвід. Послідовним прихильником Е. в англ. філософії XIX ст. був Дж. С. Мілль. Він дотримувався думки, що всі знання., в т.ч. математичні, мають емпіричне походження і спираються на метод індукції. Такий підхід характерний також для Спенсера, хоч він пропонував також пояснення іншого типу, зокрема щодо людських переконань. Останні, вважав він, значною мірою ґрунтуються на успадкуванні від попередніх поколінь. Точку зору радикального Е. в філософії науки обстоювали відомі математики та основоположники філософії сучасної фізики Кліффорд та Пірсон. У філософії XX ст. найвідоміший представник Е. - британський філософ і логік Рассел, який, наслідуючи Г'юма, вважав, що завданням філософії є аналіз усіх понять у термінах, які можуть бути безпосередньо віднесені до чуттєвих вражень. Теорії, обґрунтовані Расселом, а також Вітгениїтайном, сприяли розробці варіанта логічного позитивізму нім. філософом Карнапом. Е., характерний для логічного позитивізму в цілому, виразно виявився у такому фундаментальному принципі, як> принцип верифікації.

Серл, Джон Р. (1932) - представник сучасної англ.-амер. аналітичної філософії мови і філософії свідомості. Проф. філософського ф-ту Каліфорнійського ун-ту в Берклі (США). Праці С. зумовили формування і поглиблене дослідження проекту під загальною рубрикою "теорія мовленнєвих актів" (ТМА) з подальшим зануренням у теорію інтенційності. С. здійснює багатовимірний аналіз поняття мовленнєвого акту, що деталізує і розвиває продуктивну установку (характерну для напряму філософії мови, започаткованого у працях "пізнього" Вітгенштайна та Остина) на опосередкованість досліджень відношення між мовою і дійсністю відношенням між мовою і діяльністю людини. З точки зору С., мінімальною одиницею людської комунікації є мовленнєвий акт: акт промовляння деякого висловлювання у певній мовленнєвій ситуації з певною ілокутивною силою і пропозиційним змістом. Згодом С. запропонував більш загальний теоретичний проект досліджень з метою включення мови до контексту теорії раціональності: переорієнтація на вивчення ментальних контекстів промовлянь і необхідність розгляду мовленнєвих актів як інтенційних дій. Занурення ТМА у проблематику філософії свідомості (теорія інтенційності) С. пояснював можливістю аналізу фундаментальних лінгвістичних понять (референція, значення, твердження та ін.) у термінах більш фундаментальних психологічних понять (переконання, намір, бажання та ін.). Запропонована С. ТМА, разом з її розширенням до теорії інтенційності, стимулювала формування нових тенденцій у здійсненні логіко-методологічного аналізу природної мови, коли змінюється розуміння самого об'єкта дослідження: перехід від переважно лінгвістичного аналізу до ширшого бачення проблематики мови як специфічної здатності людини до спілкування, відображення дійсності та пізнання довкілля. Така перспектива дослідження природної мови ґрунтувалася на широкому тлумаченні поняття контексту (коли мають на увазі не стільки лінгвістичний, скільки багатовимірний невербальний контекст: фізичний, соціальний, історико-культурний, ментальний тощо) і, як наслідок, на зануренні проблематики смислу висловлювань у проблематику їх розуміння, а також пізнання світу. С. (разом із Вандервекеном) є творцем ілокутивної логіки (логічної теорії ілокутивних актів), де здійснює спробу формалізації прагматичних властивостей природної мови, поєднуючи результати, досягнуті в ТМА, із досягненнями сучасної філософської логіки. С., звернувшись до відношення "свідомість - навколишній світ", критично аналізує панівні парадигми філософії свідомості та когнітивної науки. Останні праці С. присвячені дослідженню соціальної реальності.

[br]

Осн. тв.: "Мовленнєві акти" (1969); "Інтенційність" (1983); "Перевідкриття свідомості" (1992).

Фреге, Готлоб (1848, Веймар - 1925) - нім. логік, філософ, математик. Закінчив Ієнський ун-т (1869); у 1879 - 1918 рр. - проф. математики цього ун-ту Н. аукові дослідження Ф. тісно пов'язані з його логістичною доктриною ("логіцизмом"). Ф. дійшов висновку, що подолати кризу в математиці, яка зиникла наприкін. XIX ст., можливо шляхом зведення математичного знання до логічного. На його думку, існує невелика кількість законів чистого мислення, з яких можна вивести всі істини арифметики Д. ля обґрунтування своєї точки зору він запропонував метод формалізації дедуктивних систем. Ф. заклав підвалини теорії математичного доведення, вперше здійснив дедуктивно-аксіоматичну побудову першопорядкової логіки предикатів за допомогою формалізованої мови, провів чітке розрізнення між її синтаксисом та семантикою, формалізував значну частину арифметики натуральних чисел. Ф. запровадив науковий обіг поняття "істиннісне значення" та "логічна функція", провів розрізнення властивостей та відношень як відповідно одномісних, так і багатомісних функцій, дав визначення відношення належності елемента класу і включення класу до класу, вперше став використовувати квантори. Ф. є засновником тієї частини логічної семантики, де розглядаються відношення між предметами та смисловими значеннями мовних виразів та відношення іменування. Надбанням Ф. є також широке використання принципу абстракції і детальний аналіз взаємозв'язків між предметами, властивостями та відношеннями. Намагаючись реалізувати логістичну доктрину, Ф. повністю подолав психологізм у логіці. Піддав критиці перший том "Філософії арифметики" (1894) Гуссерля, після чого той змінив свою точку зору і став послідовним антипсихологістом. Результати, досягнуті Ф. в царині логіки, мали значний вплив на розвиток філософської думки в цілому В. они сприяли формуванню нового концептуального підходу до аналізу різноманітної проблематики, який у подальшому став основою сучасної аналітичної філософії.

[br]

Осн. тв.: "Шрифт понять" (1879); "Основи арифметики. Логіко-математичне поняття числа" (1884); "Основні закони арифметики, виведені відповідно до шрифту понять". У 2 т. (1893, 1903).